Що ж це за поняття – «співзалежність»?
Г.Ч.: Співзалежність буває у вузькому та широкому сенсі. Коли ми говоримо про співзалежність у вузькому сенсі, зазвичай маємо на увазі людей, які живуть у сім’ї із залежною людиною, частіше – з хімічно залежною. І це набір ознак: емоційні, поведінкові та ментальні патерни, що виробляються лише за 2–3 роки життя з хімічно залежною людиною. Це співзалежність ширша, яка може розвинутися в принципі в будь-якої людини.
Тоді, повертаючись до шлюбів між залежним і співзалежним, можна сказати, що ці ознаки розвиваються не тільки всередині такого шлюбу, а швидше причина, через яку ця жінка обрала собі в чоловіки алкоголіка, полягає в тому, що вона вже була дуже співзалежна. Тобто в її родині всі ці патерни поведінки передавалися ніби не у спадок, не генетично, але вони відтворювалися з покоління в покоління. І тоді виходить, що не просто з якоїсь причини вона особисто своє «я» не дорозвинула, а в неї навіть не було таких можливостей — ні відокремитися, ні якось стати зрілою особистістю, бо вона, як дитина, — я кажу «вона», але це може бути і чоловік, який обирає потім таку залежну жінку. Тобто, вона тоді шукає партнера в житті, що підходить, як ключ до замка, тобто який до її незрілості дуже добре вбудувався зі своєю незрілістю.
А.Л.: Перше, що спадає на думку про залежність, — це залежність від алкоголю та наркотиків. Чи означає це, що причини тут ті самі, що й у понятті співзалежності?
Г.Ч.: Напевно, можна і так сказати. Але я до чого веду: коли ми говоримо про алкоголіків, наркоманів, ми маємо на увазі тільки хімічну залежність, тобто речовина надходить ззовні. А залежність може бути будь-якою. Наприклад, можна також сказати, що співзалежний залежить, насамперед, від людини. Ось ця сама дружина алкоголіка або мама наркомана залежить від нього. А також від нього може залежати мама тяжко хворої дитини — аутизмом чи дитячою астмою — так теж може проявлятися її залежність. Тобто залежність від людини, а також від людей, від думки інших людей.
І ми тоді можемо сказати, що наркотиком співзалежної людини є контроль — їй треба когось контролювати зі страшною силою, так? І з іншого боку, алкоголік і наркоман не вільний від співзалежності, що ми дуже класно бачимо, коли людина починає одужувати. Тому що є ж тверезі алкоголіки, наркомани, ті, які не вживають. І якщо вони одужують не повністю, тобто тільки в тому сенсі, щоб не вживати речовину, то тоді їхня базова співзалежність виходить на передній план.
А.Л.: З цією людиною?
Г.Ч.: Ну, взагалі — куди б вони не потрапили. У співзалежності досить багато ознак: вона може по-різному проявлятися.
А.Л.: Тобто у залежності від хімічних речовин коріння ті самі, що і у співзалежної людини?
Г.Ч.: Так. Прояви лише різні.
А.Л.: Просто це більш яскраво виражено і тому в суспільстві це зрозуміліше. А в іншому випадку основні причини не висвітлюються, люди не завжди їх усвідомлюють?
Г.Ч.: Кого вважати співзалежним, кого до якої категорії ми відносимо? Потрібно починати з іншого.
Коли людина страждає на виражену співзалежність чи залежність, починати треба з дорослої частини: людина має змінюватися спочатку, а вже потім розбиратися з її базовими структурами характеру, тобто причинами.
А.Л.: Існує думка, що співзалежність як якість притаманна нашому суспільству загалом?
Г.Ч.: Звичайно, у кожного з нас є ознаки співзалежності. Наприклад, якщо хтось працює у професії, яка пов’язана з допомогою людям, то схильність до співзалежності в такої людини є. Інша річ, якщо це все-таки континуум — це шкала або відсотки. Є люди, у яких на 80% це представлено, є, у кого на 20%. І тому, якби взагалі не було цього імпульсу, то, можливо, людина займалася б чимось іншим. І психологам треба особливо це усвідомлювати для того, щоб туди не вивалюватися. Тобто одужувати від власної співзалежності, а не посилювати її. Тобто, йти в бік 20% і 0, а не в бік 80% і далі 100. Тому це спільне явище і прояви можуть бути різні.
А.Л.: Саме тому в професії психолога так багато «рятувальників»?
Г.Ч.: Ні, тут ідеться про інше. Якщо людина співзалежна на 80%, і її рятувальні мотиви настільки сильні, що вона намагається рятувати інших для того, щоб не звертати уваги на себе, то тоді їй, звичайно, не можна працювати. Тому ми й кажемо, що психолог або психотерапевт, звичайно, має бути пропрацьований сам.
Але якщо в нього зовсім немає жодного мотиву людям допомагати, то йому тоді теж не треба туди йти. Просто коли людина прийшла в психологію саме для того, щоб використовувати допомогу іншим людям, як алкоголік використовує алкоголь, щоб вколотися і забутися. Клопотатися, щось там для інших весь час робити, догоджати їм і при цьому всіх залізно контролювати, то звичайно, їй треба від цього одужувати, як мінімум, усвідомлювати це, ловити себе на цьому і змінюватися, інакше те, що вона буде робити, завдаватиме шкоди — і їй самій, і іншим.
Тоді як людина від цього одужує, то вона, по-перше, добре це бачить в інших людях, вона їм реально може допомогти, тому що вона в цьому місці була. І вона свої імпульси дуже точно відстежує, тобто вона не дає їм волю або, навіть якщо дає, то теж усвідомлено.
Тобто це абсолютно різний рівень, коли я кажу, що так, у багатьох драйв є. Якщо це заперечувати, то, як говорив Адлер, і я з цим згодна, що кожна людина повинна займатися проблемою влади. Не буває людей, які тією чи іншою мірою не прагнули б влади. Найскромніший, значить, він бореться не за владу, а за вплив. І біда починається не тоді, коли в людини це є, тому що це природно, а біда починається, тому що людина це в собі не бачить.
А.Л.: У цьому разі контроль — це для того, щоб свої потреби задовольняти, коли ми кажемо, що це людина, яка контролює?
Г.Ч.: Тут складніше, не тільки свої потреби задовольняти. Тут, скоріше для того, щоб бути зайнятим іншими, щоб не вступати в контакт із власними почуттями та переживаннями, і при цьому, почуватися в безпеці. Зрозуміло, що це ілюзія: жодна мама наркомана ніколи його не контролювала по-справжньому. Вона контролює його контакти, що він їсть, п’є, вона втручається в його стосунки з дівчатами. А потім з міліцією рятує його від відрахування з інституту, боїться за нього. І завжди він все одно закінчує або у в’язниці, або в реабілітаційному центрі, якщо туди прийде, тобто, все одно немає контролю по-справжньому, просто з тієї причини, що це ілюзія: ми не можемо змінити іншу людину, інша людина може змінитися сама. І для того, щоб вона змінилася сама, ми можемо створити певні умови. Ось так.
Тож це не про задоволення потреб. Зазвичай співзалежна людина своїх потреб навіть не знає.
А.Л.: У цьому разі потреба — втекти від своїх почуттів.
Г.Ч.: Ну, так, але вона не здорова. Говорячи про потреби, це те, що нам дійсно потрібно, а тут це навіть не бажання…
А.Л.: Воно навіть не усвідомлюється.
Г.Ч.: Принаймні, поки він не навчений. І так само поводилася мама, тато і там хтось навколо, тому це все поширюється на покоління. Тому в цьому сенсі це базова річ.
А.Л.: І якщо зачіпати тільки поведінковий шар і не заглиблюватися, чи буде це виліковувати людину?
Г.Ч.: Це буде давати їй можливість мати ресурс для того, щоб розбиратися глибше, якщо захоче розбиратися. Або не розбиратися, але обрати це, тобто вона буде вже поводитися, як доросла людина. Тому що до цього і залежний, і співзалежний, вони живуть на реактивному рівні. Вони живуть на рівні амеби, яку вкололи — вона згорнулася, або потепліла калюжа — вона розправила псевдоніжки.
Тобто хтось сказав — їм добре, хтось не сказав або інше сказав — їм погано. Тобто вони, як організми саме в стані реагування, що людини не гідно, таке життя. У нас від Бога є можливість обирати, і, звичайно, ми повинні вміти обирати. І в цьому сенсі я нічого не хочу говорити: людина на це все може подивитися і потім обрати не покращувати далі своє життя і продовжувати пити. Як би їй не було важко, але вона може зробити цей вибір — це її справа. Але, принаймні, вона вже буде розуміти, куди вона йде.
І те ж саме ця сама мама, яка думає, що вона любить насправді, рятує, бо вона не може зупинитися і подумати про себе. Бо ви ж розумієте, що якщо 15-річний хлопчик став наркоманом, то це не тому, що він особисто став наркоманом. Це тому що він ріс у сімейній системі, де була дуже крута співзалежність, і ця мама його фактично підштовхнула. Тобто він став наркоманом не через неї, то його вибір, але вона створила умови, щоб це стало можливим і продовжує робити все, щоб він не одужав. І поки вона цього не зрозуміє, яка тут може бути розмова?
Тому починати треба з цього, а далі людина сама вирішить, хоче вона на психотерапію глибоку чи ні. Деякі хочуть, і тоді ми отримуємо абсолютно чудових клієнтів — дуже усвідомлених, з ними цікаво працювати, і з ними не потрібно займатися тоді, умовно кажучи, психологічною абеткою. Вони з почуттями в контакті, знають, що з ними відбувається, вони себе відстежують — ми отримуємо рефлексуючого клієнта, готового усвідомлено йти до одужання.
Автор статті: Психолог Ірина Кобихно
